Аквамен

Якось Артур Каррі, всіма відомий Аквамен, дізнався про те, що він є дитиною двох світів: його тато був найпростішою людиною, а мама – королевою підводної держави Атлантиди, через що він без проблем може претендувати на трон. Коли хтось запитує мене, на що схожий "Аквамен", я згадую ранню сцену, де протиборчі сили атлантів борються і обговорюють майбутнє королівства. Одна сторона їде на броньованих морських ковзанах, які скиглить. Інша – на броньованих акулах, які гарчать. "Аквамен" дбає про наукову точність не менше, ніж "Губка Боб Квадратні Штани". І це одна із багатьох причин, чому він мені подобається. Потрібно вміти бути таким же смішним, як цей фільм про напівлюдина-напіватланту, який на землі відомий як Артур Каррі, і при цьому не здаватися поблажливим до матеріалу. Фільм режисера Джеймса Вана входить у процвітаючу підкатегорію супергеройських фільмів, представлену також "Людина-павук: Повернення додому", "Тор: Рагнарок", "Веном" та обидві картини "Людини-мурашки" - солодкі, дурні, часом психоделічно дивні фільми в основному відкидають кислу похмурість, яка приймається за зрілість. Але це не означає, що ці фільми несерйозні. "Аквамен", зокрема, відчувається одночасно як жарт та як оперна мелодрама. Будь-який фільм, який може поєднувати ці режими, — це сила, з якою треба зважати.